Автобіографічна довідка

Народився я 1938 року в шахтарській родині у місті Мар’їнці, що під самим боком Донецька.

Батько – Андрій Іванович і мати – Феодосія Лук’янівна (у дівоцтві – Буджерак) походили із селянських родів села Кропивна, що на півночі Хмельницької області.

Обидва мої роди, які боролися проти насильної колективізіції, хоч мали всього по дві десятини (2 га) особистої землі, були жорстоко репресовані радянською владою, тобто розкуркулені, вигнані із своїх домівок. Мій дід Іван (по-батькові) разом із жінкою і донькою були вислані на Кавказ в Осетію, де й померли та поховані. Його син Антін, який брав участь у збройному опорі колективізації, загинув у бойовій сутичці із НКВД-истами.

Мого батька, секретаря (писаря) сільради, який жив у мого діда Лук’яна (по-матері) у приймах, бо своєї землі не мав, за неправдивим звинуваченням засудили на 3 роки примусових робіт і погнали будувати Дніпрогес, де він босоніж навіть у приморозки трамбував бетон, доки не втік звідти у Росію (місто Викса Горьковської області, влаштувавшись тут працювати на металургійному заводі). Мою матір, яка вже мала двох малолітніх дітей, півроку морили у в’язниці за те, що своєму переслідуваному чоловікові вислала звичайну довідку із сільради рідного села.

Батько в 1936 році переїхав на Донеччину, влаштувавшись на шахті робітником очисного забою, згодом до нього в селище Мар’їнку переїхала і моя мати з дітьми.

Але родинне життя обірвалось 1940 року, коли батька заарештували за «політику», і про його наступну долю я отримав уже в 1967 році таке офіційне повідомлення із Черкаської обласної міліції: «На Ваше письмо от 6.ІІІ.67 г. в отношении судьбы отца сообщаем, что Марсюк Андрей Иванович в ноябре 1941 г. осужден военным трибуналом г. Барнаула и, находясь в местах заключения, 18 ноября 1942 года умер». (Лист № М-3 від 23 травня 1967 р. за підписом С.Киви).

Отаке я мав щастя народитися в Донбасі, де мати-шахтарка самотужки виводила в люди своїх чотирьох дітей. Там минули мої дитинство і юність, роки навчання у педагогічному училищі та початок трудової і творчої діяльності.

Закінчив 1966 року заочно історико-філософський факуль-

тет Київського держуніверситету імені Т. Шевченка і Вищі літературні курси при Літературному інституті в 1977 році у Москві.

Був я весь час під пильним контролем і переслідуваний працівниками КДБ за поширення самвидавської літератури, зокрема, роботи Івана Дзюби «Інтернаціоналізм, чи русифікація» та за дружбу із письменником Андрім Хименком, який відбувши 10 років радянських концентраційних таборів, працював бухгалтером у Черкасах, куди і я переїхав 1966 року.

Працював тут викладачем педагогічного інституту та сільсько-господарського технікуму. Після московських курсів обирався головою Черкаського обласного літературного об’єднання, керував при ньому літстудією.  Кілька років працював редактором у видавництві літератури для дітей «Веселка» у Києві.

Член Національної Спілки письменників України з 1974 року.

Видав низку книжок поезії, зокрема, і для дітей.

Протягом станнього десятиріччя вийшли такі збірки моїх творів: «Прометеєва естафета» (2008 р.), «Вечірнє вогнище»

(2011 р.), «Твори у двох томах» (2013 р.), «Романтика пізньої осені» (2015 р.), «Гіркий вітчизни дим» (2017 р.), «Балада про дві скрипки. (Поеми і балади)» (2018 р.), «Голос волаючого на майдані. (Публіцистика, спогади, сатиричні вірші)» (2019 р.), «Прелюдія грози. Доповнені віршовані романи» (2019 р.).

Перелічені твори є в мережі Інтернету на моєму сайті  http://www.vasmars.in.ua/  і на моїй сторінці у Вікіпедії, і ними можуть вільно користуватися читачі.

На мої вірші складено кілька пісень відомими композиторами, зокрема, Володимиром Івасюком.

Являюсь  Лауреатом Міжнародної літературної премії імені Івана Кошелівця (2015 р.), Міжнародної премії «Коронація слова» (2019 р.), та деяких місцевих.

03.09. 2019 р.

 

МОЇ  ЛІТЕРАТУРНІ  СТУДІЇ

(Додаток до «Автобіографічної довідки»)

Всього було, було й таке…

Мій черкаський колега, який є літературним літописцем шевченківського краю, попросив мене написати спогади про діяльність літературних студій в Черкасах від 1960-х  до середини 1980-х  років, зокрема, про літстудію імені Василя Симоненка, а також про мою участь в тогочасному літературному річищі, мовляв, теперішній молоді це має бути цікавим, а то й повчальним.

Писати спогади, звісно, справа не проста, вона змушує повертатись у минуле, оживляє в душі давні емоції, і часом не дуже приємні. Та як відмовитись від мандрівки в молодість?!

І хоч я не вів тоді ретельних щоденникових записів, у моїй пам’яті збереглось чимало епізодів і подій про той важливий час мого становлення як людини, як громадянина, як поета. На полицях пам’яті свіжо збереглись зустрічі, розмови з багатьма людьми, взаємні симпатії і антипатії. А суспільне оточення, іншими словами, мікросередовище – важлива умова духовного розвитку кожної особи, особливо, творчої. Отож, берусь повідати про моє черкаське літстудійство і оточення.

Але спершу я коротко розкажу у вигляді прологу про своє студіювання на Донеччині – у моїй малій вітчизні, звідки я назавжди переїхав спершу надовго до Черкас, а потім…

 

Мар’їнське студіювання

Після відбування трирічної військової служби в 1960 році я по дорозі із російського Тамбова до Донецька заїхав у Київ, де в солдатських чоботях у серпневу, пам’ятається, дошкульну спеку склав вступні іспити на історико-філософський факультет Київського університету ім. Шевченка.

Але на стаціонарне навчання до Києва не поїхав, бо мати хворіла, а брат Микола, який якраз закінчив с/г технікум, мав або вступити до Вузу, або був би поголений до «рідної» радянської армії. Двох студентів мамин пенсійний бюджет витримати не міг. Тому я пожертвував стаціонаром заради брата, аби в нього не одібрали, як у мене, трьох років молодого життя.

А мені трапилась робота інструктором по школах у Мар’їнському райкомі комсомолу, адже перед армійською службою я закінчив педагогічне училище, а мій одкурсник Анатолій Санжаревський якраз секретарював у цьому райкомі. Моя робота зводилась до підтримки зв’язку з піонервожатими шкіл району та до періодичного їхнього навчання.

На той час я вже мав товстенький зошит зі своїми віршами, які одного разу показав Володимиру Корнієнку, працівнику районної газети «Під прапором Леніна», горбатому молодому чоловікові, який керував тут літстудією. Зошита мого він забрав, передав газетній друкарці, і відтоді в районці почали з’являтись мої вірші то під справжнім ім’ям, то під псевдонімами Андрієнко, Андрійчук, щоб справжнє не дуже часто мерехтіло в газеті, начиненій замітками про роботу колгоспів і радгоспів, ударників праці, тощо.

Тоді ж я почав відвідувати літстудію при газеті, де збирались початківці різного віку, переважно російськомовні. А сам В. Корнієнко писав українською непогані новелки. Із далекого села Павлівки приїздив вже немолодий вчитель Григорій Талан із цілком пристойними віршами (пригадую один із його рядків:    «… і місяця лезо за вікнами в мене»). Одного разу він побідкався, що навряд чи за життя вже зможе видати свою книжку віршів, а мені порадив сміливіше стукати у двері київських газет і журналів. Але я був не з тих активних проштовхувачів своїх творів і зовсім про це не дбав.

Правда, донецька газета «Комсомолец  Донбасса» з якогось дива пару разів друкувала мої українські вірші, незважаючи на те, що вона була російськомовною.

Хоч бутафорна робота в комсомолі не давала мені морального задоволення, я ще тримався її, бо знаходив час для навчання: читання учбової літератури, писання рефератів, контрольних та курсових робіт, тим більше, що поряд з моїм офісом (по-сучасному!) містилась районна бібліотека, через яку я замовляв необхідну мені літературу аж із київських центральних книгосховищ.

Щоправда, мені тоді ще дали громадське неоплачуване навантаження: редагувати передачі районного проводового радіо, які транслювались, здається, щотижня. Одночасно я був диктором радіопередач, залучивши до дикторської роботи також старшокласницю Мар’їнської школи-інтернату Оленку Безрук, артистично обдаровану дівчину, яка пізніше продовжила навчання в Донецькому культосвітньому училищі і з якою ми досі зрідка листуємося.

А мій Пегас більше стояв і тільки бив копитом на місці.  Все ж в той полиновий час мене не покидав ліричний настрій.

 

***
ПОЛИН
У степу широка балка —
крутосхил,
мов згубила сива галка
двоє крил.

А між крильми — запах дужий
полину.
— Полетімо, любий друже,
в далину!

Тільки цокіт мотоцикла,
тільки рух…
Ззаду плечі міцно стисла
пара рук.

І не думалось-гадалось,
але ти…
На вустах дівочих парость
гіркоти.

Аж коли упали роси,
стихнув плин.
На губах я чую й досі
той полин.

 

Донецьке студіювання

Аж ось юнацька романтика покликала мене на роботу в донецьку міліцію (за хрущовської «відлиги» якраз була така кампанія, щоб зміцнити цей орган молодими людьми, не заплямованими корупцією), і я постійно перебував у відрядженнях в найбільших містах області, таких як Макіївка, Маріуполь, Горлівка, Єнакієве, Шахтарськ, Торез, Слов’янськ, Краматорськ, Костянтинівка – одне слово, простіше перелічити міста, де я не був за неповні два роки донецького «митарювання».

Моя неспокійна і безпросвітна робота в чині молодшого лейтенанта міліції, спрямована на викриття різних побутових злочинів, невеликих і більших крадіжок та різних грошових махінацій, ви розумієте, була ще менш сприятливою для мого спілкування з творчою Музою, а також для навчання у Київському університеті, бо начальство спонукало мене перейти вчитись десь на юридичний факультет, що, мовляв, сприятиме моєму просуванню по службовій драбині…

Всього я тоді надивився і наслухався серед зросійщеного донецького люду, побачив глибоку духовну кризу свого краю, який голосно, як п’яний, пишався своєю шахтарською славою: «Через рощи шумные и поля зелёные

вышел в степь донецкую парень молодой…»

А ось моє бачення тодішнього Донецька:

***
У центрі зелено і прибрано,
і з хлібом наче все гаразд,
але любов із мене вибрано,
як з-під землі вугільний пласт.
Ніде не чути мови рідної,
неначе це тамбовська глуш.
Тут треба сили динамітної,
щоб сколихнути надра душ!

Цур та Пек моєму благородному пориву зламати роги донецькому криміналу!  Я свідомо зачепив цю тему у зв’язку з теперішньою війною у вже геть криміналізованому і деморалізованому Донбасі, де моя Мар’їнка вже кілька років бідує у прифронтовій зоні, відділена від Донецька лиш вузенькою річечкою Осиковою, залишаючись все ж під захистом українських військових.

Сьогоднішній роздертий війною Донбас – це більший за всі терикони гнійний чиряк на тілі України, який не зникне без глибокого хірургічного втручання.  Це – суворе попередження всій Україні і всім її окацапленим містам на чолі із  Києвом, де на вулицях не почуєш рідного слова: там, де панує чужа мова, там рано чи пізно запанує чужа держава.

Але повернімось  до нашої творчої теми, ближче до духовності!

Попри все мені зрідка вдавалось у Донецьку відвідувати літературну студію при газеті «Комсомолец  Донбасса», якою керував гоноровитий працівник обкому комсомолу.

Серед російськомовного загалу там якось об’явилась молода українка Галина Гордасевич, говірлива, усміхнена, яка з радістю повідомила, що книжка її віршів вже готується до друку. «Аж не віриться!» – довірливо поділилась вона. Більше з нею на студії зустрітись не вдалося. Значно пізніше я довідався про в’язничну долю Галини, як учасниці УПА із юних, майже дитячих літ.

На одному із засідань я прочитав кілька своїх російських віршів (мав такий короткочасний гріх стіхосложенія!), один із них починався строфою:

«Я вышел один в ночную
туманную тишину
и скрипку зовущую чую,
к чьему-то приблизясь окну».

При обговоренні хтось із присутніх глибокодумно приклеїв мені ярлик – «символіст», на що керівник-обкомівець голосно відреагував: «О, это уже опасно!».

Однак рішуче піднявся ще один юнак і чистою українською заперечив: «Символізм – не лайка, а дуже пристойний напрямок у літературі…» І звертаючись до мене, запевнив, що вірші мої гарні, і запитав, чи не писав я, бува, українською. Хтось із присутніх підтвердив, що я писав і друкувався. На прохання захисника символізму я прочитав і кілька своїх українських віршів, схвалених більшістю студійців. Після засідання студії я ближче познайомився з моїм літературним адвокатом – Василь Стус, аспірант Інституту літератури із Києва, навідує тут своїх рідних, а раніше тут жив і вчився в університеті. Отже, мій земляк.

Так відбулось моє коротке знайомство із відомим згодом поетом і борцем, який до останніх днів свого життя  боронив у в’язничному таборі і свою честь, і честь України. Майже через три десятиліття (1992 рік), працюючи завідуючим редакцією «Відродження» у видавництві «Веселка», я брав безпосередню участь у виданні ошатної книжки віршів, статтей і листів Василя Стуса «Вікна в позапростір».

 

***

ДО РОКОВИН ПЕРЕПОХОВАННЯ

Ми розминулися зі Стусом,
в Донецьку стрівшись молоді.
Я ще роками тліти мусив
у провінційній духоті.

І звідки бралися таланти,
коли довкола дим і шлак?
У ріднім краї емігранти —
ми все ж виходили на шлях.

Я оглядався невідв’язно
на бідну матір, бідний двір,
я оглядавсь на батька-в’язня,
що вже угноював Сибір.

А Стус пішов безкомпромісно,
кивнувши друзям і рідні.
Услід дивилася Вітчизна,
як танув він удалині.

Тепер гурти лауреатів
толочать грішний наш Парнас,
хоч з них малюй іконостас,
та я вклонюся тільки даті,
коли Василь вертав до нас.

…Людська ріка в мороз пливтиме,
пливтимуть три сумні труни,
а в них — суворі побратими
із віковічної війни.

Ніяким греблям не спинити
ріки тієї владну путь:
на Україні наші діти
ще в еміграції живуть.
29.10.2005 р.

А ось доля іншого донецького літстудійця-українця Миколи     Чайківського. Так він писався під час нашого спільного навчання в Мар’їнському педучилищі, а потім після солдатської служби і постійного проживання у Донбасі став уже ЧайкОвським. Отримав музичну освіту і дотепер ще трохи викладає музику у Горлівці.

Колись він гостював у мене в московському гуртожитку, коли я був там на Вищих літературних курсах, а він привіз показати свої вірші тутешньому відомому критикові. Я не раз у дружніх бесідах навертав Миколу, щоб він писав рідною мовою, мовляв, ти ж виріс в українському селі, бодай і донецькому. Він же відповідав: «Да там же язык близкий к катастрофе!»

«А хто ж, як не ми, повинен боротись проти катастрофи?!» – закликав я земляка.

Значно пізніше він видав пару збірок своїх віршів, до речі, зовсім непоганих, і кілька з них я переклав українською і навіть помістив у одній із своїх книжок, звісно, під іменем їхнього автора. А мій товариш-автор все тягнувся до Расєї, навіть свої відпустки проводив у російській глибинці, насолоджуючись там видом  боліт, запустілих церковець та «отменным деревенским языком».

Ми і тепер зрідка спілкуємося через інтернетівський Фейсбук, бо мені жаль ставити хрест на днях нашої юності. Жаль колишнього доброго хлопця, із серця якого донецьке середовище вирвало український дух. Він зараз, може, прислухається до гулу гармат у своїй прифронтовій не українській вже Горлівці… Ось тільки я ще не знаю: це його печалить, чи радує. Якщо радує – то між нами постане  хрест остаточного відчуження.

… Отак дві українські долі, як і долі цілих народів, розходяться протилежними дорогами. Не випадково, мабуть, за два роки до початку воєнної агресії Росії в Донбасі мною було написане:

 

***

ТЕКТОНІЧНЕ  ПЕРЕДБАЧЕННЯ

Якщо вздовж нашого кордону із Росією
враз здибляться круті, як Гімалаї, гори,
то нас вже не душитимуть вітри
ні соловецькі, ані магаданські,
немов холодні лапища на горлі –

а хай обвіють нас вітри із-за  Балкан,
що пахнуть пальмами і вітами олив,
і атлантичні хмари теплим душем
рясніше поливають рідний степ!

А Еверест новий хай встане на кордоні,
немов найвищий пам’ятник Свободі
мого народу від вітрів орди!
16.12. 2011 р.

Невдовзі я, виснажений  духовно і фізично тією донецькою «експедицією», тією атмосферою окацаплених міст із розгулом в них пияцтва і злочинності, знов повернувся у свою не зовсім зросійщену Мар’їнку, де ще два роки, аж до кінця заочного навчання в університеті, працював лектором, не забуваючи навідуватись на свою першу літературну студію і зрідка друкуючись у місцевій газеті «Прапор Леніна».

До речі, ця районка була чи не єдиною українськомовною на всій Донеччині і, розташована під самим боком Донецька, була своєрідним проходним двором для багатьох журналістів і молодих письменників, зокрема, для поета Петра Бондарчука, з яким я мав творче спілкування. Прозаїк Василь Захарченко тут працював вже тоді, коли я переселився до Черкас, а потім, коли в нього почалися проблеми з донецьким КДБ, певним чином я допоміг йому теж перебратися до Черкас.

Добре мені запам’ятався журналіст Олексій Плема, який переїхав сюди на роботу із Кубані, гарно володіючи українською мовою. Він брав активну участь у роботі літстудії при газеті, був товариським, охочим до чарки, і ми з ним інколи бідкалися, що українство занепало на козацькій Кубані і ледве вже дихає в індустріальному Донбасі.

Між іншим, коли я після свого короткого міліцейського митарства Донеччиною, повернувся 1964 року до Мар’їнки і спробував влаштуватись на роботу в місцевій газеті, то мені відмовив новопризначений редактор Станіслав Свірський, який потім посідав цей пост тут більше чотирьох десятків років. Обережний і консервативний, він навіть у 2002 році побоявся надрукувати у своїй газетці мій гострий вірш «І нас кріпитися учи!», присвячений нашому спільному землякові, патріотичному патріархові Філарету (Денисенку), з яким пан-редактор походив із одного донецького села і навіть був його ровесником. В чужу душу не влізеш!

А про мій духовний настрій на той час мого повернення в рідне містечко можуть свідчити такі початкові рядки одного із віршів, тоді написаних:

Ничего не желаю, не вижу,
не считаю побед и потерь,
всеми фибрами жизнь ненавижу,
средь людей спотыкаясь, как зверь…

А ще тоді я написав розлогу поему «Донецька прелюдія», в якій російською мовою віддзеркалив своє бачення Донбасу, але довго нікому повністю не показував через її гостроту. Вже в Черкасах я українізував її, знову ж таки не пропонуючи до друку (а хто видав би?!) і поступово доповнюючи, а вже в час нашої дежавної незалежності розширив до рамок роману.

Виданий спершу за мої власні кошти твір отримав розголос у Києві. Під час презентації  голова Київської організації СПУ Леонід Череватенко виступив із ініціативою висунути роман на здобуття Державної премії імені Т. Шевченка, що підтримали присутні письменники, зокрема, Наталка Поклад, Дмитро Білоус, але я не виявив належного завзяття у розкручуванні цієї справи, як дехто мені радив, а був цілком задоволений тим, що видавництво ім. Олени Теліги (при організації ОУН) за рік перевидало  мою трохи вже доповнену «Донецьку прелюдію».

А новому виданню книжки передувала моя зустріч із Миколою Плав’юком, керівником ОУН і Президентом Української Народної Республіки в екзилі. Далекоглядний політик, донедавна живучи в еміграції, зрозумів мій поетичний  сигнал про донецькі реалії і загрози. Тільки хто із вельможних чиновників прислухається до живого поета?!

 

***
Заріс мій шлях на батьківщину,
дротами-тернами заріс.
Імла покрила там долину
і шахту з назвою «5-біс».

Часи печерні знов настали,
все в землю врилося тверду,
в полях полюють динозаври
на гусени чному на ходу.

І потемніли білі хати,
і не гуде джмелем копер…
Ніхто не вийде зустрічати
мене забутого тепер.

Я не піду до зелен-гаю,
де вчивсь на вчителя колись.
Алей кленових вже немає,
а темні хащі розрослись.

І в степ не вийдеш, як раніше,
бо там відстрелять, як зайча.
І навіть жайвір вже тихіше
ранкове сонце зустріча.

Лиш тепло світяться зірками
знайомі очі з темноти,
та найріднішими руками
до мене тягнуться хрести.
07. 2016 р.

Вітчизни дим нам не завжди солодкий…

Студія імені Симоненка

Закінчивши університетське навчання, я переїхав у 1966 році, вже одружений, до Черкас, отримавши в педінституті напівлаборантську посаду завідуючого кабінетом філософії, хоч у міськкомі КПУ тоді ж запропонували мені роботу інструктора, та в мене вже була алергія до подібних контор і посад. Єдине в цій парткомівській пропозиції було привабливе: квартира через два роки, але я не клюнув і винайняв скромну «врем’янку» на околиці міста без всякої надії на пристойне житло.

Непоказна праця у вузі сприяла моєму духовному оновленню і збагаченню, сприяла читанню значимих книг (мав вільний доступ до фондів інститутської бібліотеки, навіть до спеціального,  багатого напівприхованою літературою), сприяла також знайомству із місцевою літературною молоддю, і не тільки з нею.

Я потоваришував із колегами по роботі – з молодими думаючими викладачами філософії Анатолієм Чумелем і Віталієм Вахнієм (з ним і тепер підтримую постійне дружнє спілкування), із викладачкою естетики Ніною Клименко. Поступово зав’язались у мене приятельські стосунки із художниками Іваном Куликом, Валентином Сірим,  Володимиром Нестеровим (він колись намалював мій портрет, але тоді я не придбав його, і де він тепер, не знаю), а також із композиторами Анатолієм Пашкевичем і Валерією Чеською, яка написала на мої вірші кілька пісень і деякий час виконувала їх разом зі своєю подругою-співачкою у кінотеатрах міста перед сеансами.

Я почав відвідувати літературну студію імені Василя Симоненка, яка була ареною для творчих змагань початківців, і невдовзі став навіть одним із п’яти членів бюро студії, себто її керівництва. А незаперечним лідером студії був, звісно, цікавий поет і оригінальна людина Петро Линовицький. З часом ми з ним близько подружились, він навіть обрав мене своїм кумом, коли його дружина Люся народила донечку Василину, для котрої я подарував тоді дитячу коляску.

Тут я не втримаюсь, щоб не сказати і про своїх мною вибраних кумів, коли на другий рік після прибуття до Черкас у моїй сім’ї, що мешкала у тісній без зручностей «врем’янці» біля Соснівки,  народився син Ярослав. Тоді я тут ще не мав близьких друзів, тому при реєстрації дитини у ЗАГС-і записав у документах своїми кумами Марусю Гордіївну ЧУРАЙ і Григорія Савовича СКОВОРОДУ, не викликавши у чиновниць ні здивування, ні запитання.  Це так, між іншим.

Але не все так просто було в діяльності літстудії і навколо неї. Саме в цей час Черкасами поповзли чутки, що в місті хтось розклеює антирадянські листівки, під якими стояв підпис «ДРУЗІ СИМОНЕНКА». Звісно, студія, яка носила його ім’я, потрапила під пильну увагу КДБ, щоправда, ніколи з-під неї і не виходила.

Якось зібрали нас студійців у тісному редакторському кабінеті Володимира Грибенка, хоч до цього ми завжди збирались у просторій загальній кімнаті, і перед нами виступив  відповідальний працівник відділу пропаганди обкому КПУ Михайло Ліхцов, який довгенько напучував присутніх, як треба своїм словом служити партії і народу.

А зовсім скоро до черкаської публіки просочилась нова чутка: оті зловредні листівки поширював саме великий компартійний пропагандист Ліхцов, який на суді над ним начебто, виправдуючись, заявив, що поширював листівки з метою привернути увагу влади на небезпеку українського націоналізму, який буйно, мовляв, розцвів у Черкасах. Між іншим, Ліхцову за цей «державний» злочин присудили, здається, всього 5 років тюрми. Смішний термін для тих часів!

Якраз в цей неспокійний час і я влип у халепу.  До літстудії почали вчащати двоє молодих інженерів, своїх творів не читали, а брали участь в обговоренні інших. Один із них попросив у мене, як історика, дати йому почитати щось цікаве. І я, піддавшись революційній спокусі «просвіщати народ», приніс йому заборонений рукопис Івана Дзюби «Інтернаціоналізм, чи русифікація», який мені перед цим дав прочитати і собі залишити Бондаренко Андрій Іванович, завідувач кафедри української літератури у педінституті. Я з ним був у приятельських стосунках, не раз читав свої гострі вірші у нього вдома, аж він якось мені після озвученного вірша «Бахчисарай» сказав, усміхаючись і хитаючи головою: «Таке не тільки страшно писати, а й слухати!».

А невдовзі мене викликали на перехресний допит у КДБ, де кілька слідчих довго спонукали признатись і покаятись у скоєному злочині: від кого я отримав рукопис Дзюби, кому ще давав читати, хто ще цікавився ним, з ким дружу. Я чітко відповідав на всі закиди мені: «Рукопису нікому не давав. Нічого про це не знаю. Вдома таких творів не тримаю», бо видавши Андрія Бондаренка, довіку себе зневажав би і проклинав. Нічого КДБ-істам не дала і очна ставка зі мною і тим типом, якому я дав читати самвидавський рукопис. (Парадокс: його прізвище тепер випало з моєї пам’яті, а то б  «увічнив» у спогаді!)

Не міг же я підвести і другого Андрія Івановича, Хименка, якому я вже давав читати цей злощасний рукопис. З ним, колишнім довголітнім політв’язнем, в мене зав’язалась творча і чисто людська дружба. На моє тридцятиліття він подарував мені стареньку друкарську машинку, якою я користуюся інколи й досі, хоч маю вже комп’ютер. Ми навіть сім’ями дружили, бо моя дружина Люба працювала бухгалтером під начальством Андрія Івановича, незмінного головбуха, який був під постійним і пильним стеженням кадебістів, і не як бухгалтер, а як недобитий націоналіст, що не склав ще зброї і щось там пописує. Власне, ми з ним познайомились випадково, якраз завдяки роботі моєї дружини в одній конторі із цим «вічним бухгалтером».

Не міг я «закласти» і Миколу Ганича, зрілого черкаського журналіста, який не раз передавав мені гостру самвидавську літературу, а потім несподівано відбув до Кіровограда, не маючи в Черкасах роботи, та й під тиском відомих вже обставин, адже був гострим на язик і не дуже приховував у розмовах своїх чесних думок.

Одне слово, я, стріляний горобець, добряче влип, і пильні чекісти довго допитували мене час від часу під різними приводами (частково, мабуть, і для профілактики, а ще, звісно, через незмінну дружбу із А. Хименком) аж доки я не виїхав до Києва.

Між іншим, тоді я обрав таку тактику: коли на допитах в мене розпитували про когось із моїх товаришів, частіше, із числа літстудійців, я при першій же нагоді повідомляв їм, про що допитувались «товаріщі».  Сповіщав  Линовицького, і Сірика, і Захарченка, і Ганича, не кажучи вже про Хименка…

Звичайно, це була не рівна боротьба зі всюдисущим і пильним оком КДБ, по суті, озброєної частини компартії, яка контролювала геть всіх і все, і контролювала зі знанням справи. Не дарма якось на черговому допиті (запам’яталось добре) керівник відділу боротьби з ідеологічними диверсіми Володимир Братко у внутрішньому дворі їхньої тодішньої «контори» якраз навпроти загратованих напівпідвальних вікон їхньої ж тюрми  зауважив мені з усмішкою: «Ви думаєте, що ми вам довіряємо? Та ми знаємо вас краще, ніж ви самого себе!» Ось так! Які могли бути заперечення?

Між іншим, роками пізніше я випадково довідувався, що дехто іх моїх інститутських студентів (і навіть студентів технікуму) стали службовцями КГБ (Контори Глибокого Бурінння, за відомим влучним висловом). Це мене, звісно, прикро дивувало, що недавно я вчив вже завербованого, напевно, студента. Та найбільше вразила випадкова звістка, що колишній мій студент-філолог (прізвище призабулось), працюючи «там» недовзі після закінчення вузу, чомусь повісився. Серед студентів він нічим не вирізнявся. Що і як – мені осталось невідомим.

А 1970 року я був змушений піти з асистентської посади в педінституті на викладання історії в Черкаському технікумі електрифікації сільського господарства із надією, що тут постійна опіка КДБ буде меншою, та надія була марною, як потім виявилось, бо й там донощиків не бракувало.

А ще тоді в педагогічному інституті мене вразила обструкція  студентів-філологів російської мови і літератури, які вимагали, щоб я вів семінари з ними російською мовою.

Це ж треба!  Людину, яка зовсім недавно вирвалась із донецького російськомовного полону, знову навертають до нього. Ще й де? У шевченковому краї!  Я не здався, але мій педагогічний настрій охолов, як і охолов науковий інтерес до марксистсько-ленінської філософії. Натомість я більше потягнувся до поетичної творчості, до літературної молоді.

Головою літстудії став Анатолій Сірик, нетрадиційний поет, поміркований чоловік, «добре заізольований» – за визначенням Петра Линовицького, бо одружений був із росіянкою. Студія збиралася вже рідше і тепер не закінчувалась, як при згаданому Петрові, веселим чаркуванням і вільнодумним обміном літературними та громадськими подіями.

Одного разу на засіданні студії А. Сірик запропонував усім написати вірш про Леніна (якраз відзначалося його 100-річчя), мовляв, попросила редакція молодіжки, пообіцявши всіх надрукувати. Тут мене смикнув веселий біс висунути таку ідею: «А давайте зараз усі гуртом напишемо одного здоровецького вірша! Наші класики колись же написали колективне «Слово до великого Сталіна». Ось, наприклад, давайте опишемо історичний приїзд Леніна із Фінляндії до Петербурга у квітні 1917…»

Мої колеги ніяково, а дехто й багатозначно, переглянулися між собою і відмовились від спільного, як тепер мовиться, проекту, мовляв, почесніше написати вірш самостійно. А мене лукавий біс все підштрикував  і далі блазнювати, зовні начебто серйозно: «Ну, тоді помагайте мені! Ось у мене вже зродився перший рядок: «По шпалах, по душах оспалих… і т. д.» І з товариською «допомогою» за якусь годину, незважаючи на  загальну розмову, яка переривалась моїм читанням нових доданих рядків, як моїх, так і гуртових, цей вірш був мною тут записаний, а потім трохи відшліфований вдома, був опублікований під моїм іменем поряд із «самостійними» агітками студійців.

Завдяки літстудії я надовго потоваришував із цікавими молодими людьми. Ось перед моїми очима виникає неговіркий студент-старшокурсник Сашко Мокровольський, який читає свій вірш, де рефреном звучало: «Ґварда ке луна, ґварда ке маре… («Дивлюсь на місяць, дивлюсь на море…». Переклад з румунської).  Я його близько звів із Андрієм Хименком, а той згодом, вже після закінчення Сашком педінституту, відрекомендував його Дмитрові Паламарчуку, відомому перекладачеві, колишньому своєму товаришеві по в’язничній долі, а він у свою чергу посприяв Сашку впевненіше просуватись у Києві на перекладацькій ниві.

Значно пізніше ми із Мокровольським, обоє працюючи у видавництві  «Веселка», збирались тут видати віршований роман А. Хименка «Анти» у скороченому Сашком варіанті. І він таки вийшов, щоправда, пізніше і в іншому видавництві, бо обережний, м’яко кажучи, директор «Веселки» Ярема Гоян не захотів видати твір колишнього політв’язня, незважаючи на те, що я настійливо його переконував. Він в цей час заходився перевидавати багатокнижжя – мало не всі злегка відредаговані автором в аварійному порядку (з огляду на державну незалежність) твори Олеся Гончара, тодішнього Голови комітету із Шевченківської премії.  Зовсім скоро цією державною відзнакою Гоян теж був нагороджений  за свою слабеньку книжку для дітей, видану у своєму ж видавництві. Послуга – за послугу… Така видавнича і духовна атмосфера у «Веселці» змусила мене звільнитися з посади завідуючого редакцією «Відродження» і піти на «творчий хліб» за три роки до виходу на пенсію.

…Проте ми ще торкнемося історії з «Антами» дещо пізніше. А зараз повернемось  до симоненківської студії.

Я із приємністю згадую студійця Івана Пруса, а з ним – його вірш «Чого ви ходите за мною? Чого ви, пагорби, чого?»  Я хотів було, щоб Іван, простий робітник, став студентом педінституту, і в мене була реальна можливість допомогти йому, адже якраз тоді я був секретарем приймальної комісії на заочне навчання. Але Іван не з’явився на письмовий екзамен, потім пояснивши, що напередодні так «відзначав» із товаришами по роботі «День хіміка», що вранці на екзамен не зміг прителіпатись, бо погано почувався. І таке буває!

А Лялі Рубан я тоді ж  допоміг вступити до педінституту, і досі ще згадую прикметні рядки одного з її віршів: «Люблю свою любов до тебе, але тебе я не люблю…». Згодом зустрів її вже в Києві в якості редактора видавництва «Радянський письменник».  Вона хотіла редагувати  мою нову книжку, що планувалась тут до видання, але не вийшло, бо невдовзі пішла з цієї роботи, а згодом (чув таке) виїхала до Ізраїлю.

Згадую і робітника, поета-модерніста Павла Жаркова із його рядком «херувими хропли храмно…», і російськомовну тоді ще студентку Наталку Віргуш із її віршем «Деревьям обрезали руки…», (одного разу я довгенько, пригадується, переконував її писати українською);  пам’ятаю і неукраїнізованого тоді ще Сергія Руднєва із його поетичним образом  «Мой фамильный герб – рабочая ладонь…» (Він тоді, мабуть, ображався на мене, що я не дуже хвалив його часом непогані «стіхі»).

Усамітнено тримався на засіданнях студії  неговіркий Василь Шкурган,  а потім він десь подівся із Черкас, не запам’ятавшись мені своїми творами чи окремими рядками, аж ось недавно у Фейсбуці ми з ним знову зустрілись, вже в електронному світі. Зараз  Василь часто виставляє на люди свої вірші написані гуцульською говіркою, подаючи під кожним віршем до десятка приміток, які роз’яснюють значення діалектних слів. Перше враження: цікаво! Але занадто далекий відхід від літературно усталеної мови обтяжує сприймання  віршів. Такою мовою не писали відомі західноукраїнські письменники минулого і навіть позаминулого століття, не кажучи вже про великого Івана Франка, який виріс якраз у гуцульській мовній стихії.

Міра – основа таланту.Тому поетичні і філологічні потуги мого давнього знайомця Василя здаються доволі штучними, бо вони не стають зразками високого мистецтва ні від майстерного віршування, ні доброго знання гуцульської говірки. А такої говірки, як єдиної і самодостатньої, як відомо, немає, а є багато місцевих по різних кутках і селах Гуцульщини, як і досі є певні мовні відмінності по багатьох селах центральної України. Цементує ж нас єдина літературна мова, тому тепер фетишизувати ці  відмінності – це шлях в нікуди.

В урбанізованому світі вже безповоротно минув час нашого дитинства у хатах під солом’яними стріхами. Так, минув. Проте це не означає, що ми не повинні його любити і оберігати, як дорогоцінну музейну реліквію. На такий, бачте,  роздум навів мене мій колишній товариш по «симоненківській» літстудії.

А тут ось мені молодо усміхається вічна поетеса-початківка Наталка Замулко, яка після мого від’їзду з Черкас невдовзі несподівано стала секретарем  партійної організації при Спілці, а згодом раптово написала заяву про вихід із КПРС, вийшовши заміж за француза і відбуваючи з ним до Франції, і вже будучи там, видала в Україні свою першу поетичну книжку. Ну що ж, у кожного з нас можливі такі круті життєві повороти!

Світиться мені у молодих спогадах завжди заглиблена у свої роздуми, Валентина Кузьменко, яка певним чином повторила мій життєвий досвід: два роки так само вчилася на літкурсах у Москві, а повернувшись, працювала літконсультантом при письменницькому осередку, не пориваючи, як художниця, із народною творчістю.

Зі свіжими своїми віршами зрідка навідувалась на студію Люба Яковлєва, початок одного із них і досі пам’ятаю: «Я ночь люблю…» Дивуюсь, що при своїх неабияких творчих здібностях, їй згодом не вдалося голосніше заявити про себе на поетичному Олімпі.

А діловий і гостроокий Олекса Лищенко, обачливий поет, завжди кудись поспішав, обтяжений своїми то комсомольськими, а потім і компартійними справами та обов’язками, будучи куратором над роботою письменницької філії від обкому КПУ, та з ним завжди можна було порозумітися навіть у непростих ситуаціях.

Колись у його рідному селі Валяві я випадково познайомився із його матір’ю просто серед поля, виступаючи із віршами перед  чималою ланкою жінок, які на колгоспній плантації збирали полуниці. Після мого не довгого виступу під палючим сонцем вона підійшла до мене: «А мого Олексія ви, бува, не знаєте?» Я ніжно погладив їй руки, червоні від ягідного соку мало не до ліктів.

Подружився, а також і покумався я із Максимом Гаптарем, інвалідом по зору, який одного разу цілими днями у моїй квартирі возився із моїм прихворілим синком (моя дружина, студентка-заочниця торгового інституту, якраз поїхала на сесію до Полтави), а я вечорами, повернувшись із технікуму, аж за полуніч друкував і дещо підправляв Максимів рукопис його першої книжки, запланованої до публікації у видавництві «Радянський письменник».

А згодом ми удвох з ним возили цей рукопис до Києва, і повертаючись назад після чаркування з редактором «Радпису», потрапили у халепу біля залізничного вокзалу, коли затемненому скверику нам заманулося голосно заспівати любиму Максимову пісню «Гей, гук, мати, гук, де козаки п’ють…» А тут – міліція! Редактор Л. К. швидко злиняв, а нас із Максимом, який невпевнено рухався, тримаючись за мій лікоть, повели у міліцейське відділення і вже написали протокол, щоб заарештувати за порушення громадського порядку на 15 діб відсидки, незважаючи на те, що я намагався пояснити, хто ми, чого ми тут, і що мій товариш незрячий.        Пильні стражі все кудись телефонували, довго щось з’ясовували, аж доки я, попросивши у них назад свій паспорт, не поклав у нього кілька червоненьких грошових купюр із портретом Леніна. Слава Богу, обійшлося без вимушеної посадки! Отаке наше козакування у столиці. А на завершення короткої розповіді про гарного лірика  Максима Гаптаря – адресований йому в ті часи мій вірш:

***
Я на свято до твоєї пристані
знову, друже мій, не попаду.
Радістю поділимось на відстані,
а гуртом зустрінемо біду!

Білу хату біля шляху битого
без привіту я не промину.
Пам’ятати буду, скільки житиму,
дружню руку, чесну і міцну.

Як забути гору орловецьку,
а над нею місяць, наче лук?
Ще вони почують молодецьку
нашу пісню «Гей, гук, мати, гук!»

Дідько взяв би ці холодні відстані,
де завії відьмами гудуть!
Ще приб’юсь я до твоєї пристані –
пригостити віршем не забудь!
21.01. 1979 р.

А ще мені добре запам’ятався вечір пам’яті Василя Симоненка біля могили поета на 10-у річницю його смерті. З’ініціював його Петро Линовицький. Біля пам’ятника поета на міському кладовищі зібралось нас із півтора десятка літстудійців. Холодний безсніжний грудневий вечір, а власне, ніч, аж ніяк не завадили пригадати зустрічі із Василем для тих, хто його знав живим, потім читали його і свої вірші. Я також прочитав свого вірша, присвяченого Симоненкові:

 ***
Слава безтямному щастю!
Слава великому болю!
Розуме, серця не застуй –
хай забунтується вволю!

Серце ще здатне сміятись,
падати в трепетні руки,
здатне на більшу радість,
здатне на більші муки.

Скільки на світі блакиті!
Скільки пекельної туги!
Я помираю щомиті –
і воскресаю вдруге.

Крають нічні блискавиці
чорну безодню неба.
Друзі мої, подивіться,
як спалахати треба!

Серце ще здатне сміятись,
падати в трепетні руки.
Пий до кінця свою радість!
Пий до кінця свої муки!
11.11. 1970 р.

Вечірка ця завершилась уже на квартирі Линовицького (вона ж і колишня симоненківська, як і його дружина Люся) – Петро запросив на вареники. І вони ще гарячі, нашвидку приготовлені Люсею, трохи відігріли нас, добряче вихололих на нічному грудневому вітрі. Після чергової чарки я знову прочитав свого згаданого вже вірша, чим тут же заслужив щирий поцілунок від Люсі під оплески друзів  І це був мій найкращий гонорар!

Між іншим, якраз в цей час у видавництві «Радянський письменник» готувалася до друку моя перша книжчина, і коли я невдовзі захотів цей  вірш додати до неї, то редакція заперечила, мовляв, він дуже емоційний, а зараз не та обстановка. І справді, в Києві продовжувались арешти і суди над інтелігенцією, над молодими творчими людьми.

Тоді не оминули репресії і нас черкасців: допити, гласні і негласні обшуки на квартирах, арешт і засудження на тривалий строк Василя Захарченка, з яким я був у добрих стосунках і який, до речі, кілька років по моєму від’їздові із Мар’їнки працював там у районній газеті, і якому я, теж до речі, посприяв певним чином переїхати до Черкас із Донецька, де він на той час почувався політично дискомфортно, судячи із його листів до мене.

Пізніше вже, у 1990 році, працюючи у видавництві «Веселка», я упорядкував і видав ошатну книжку віршів і казок Василя Симоненка «Народ мій вічно буде», а свій скромний гонорар за впорядкування віддав на розвиток Музею одної книги – «Кобзаря» у Черкасах.

     Собаки гавкали, а літературний караван ішов…

 

Московське студіювання

Аж ось після виходу моєї першої збірки віршів і вступу до Спілки письменників України я відчув, що вже не можу витримувати далі щоденні 6-8 годинні уроки в технікумі, а ще й класне керівництво, а ще й партійне навантаження – вести семінар (компартійна освіта) з усіма працівниками технікуму – від директора і до двірника. А ще й сімейні негаразди… Все це погнало мене у Москву на дворічні Вищі літературні курси при Літінституті ім. М. Горького, які стали для мене своєрідною студією.

Я не буду довго розповідати про це дворічне студіювання. Хто цікавиться, хай звернеться до мого роману у віршах «Московський час», що нині перевидається із додатками в даній моїй книзі, він є також у моєму двотомнику, який можна знайти в Інтернеті на моєму Сайті та на моїй сторінці у Вікіпедії.  Якраз у романі я оповідаю про свою московську одіссею.

Я тільки коротко згадаю про кількох цікавих людей, з якими тут звела мене доля, та дам загальну картину мого навчання у Первопрестольній.

Наша курсантська група (десь 40 чоловік) являла собою інтернаціональну команду, як тепер ведеться у футболі, що складалась із письменників, які втекли до Москви, хто від обтяжливої роботи на хліб насущний вдома, хто від неблагополучних сімей, а хто просто відпочити, отримуючи стипендію в розмірі зарплатні рядового радянського інженера. Звісно, часу вистачало і для творчості, якщо кликало натхнення.

Із десяток курсантів були росіянами, власне, представниками Росії, а інші – по 1-3 чоловіки від союзних республік та різних автономій, а ще із Монголії, Угорщини, Польщі.

Від України в цей час разом зі мною вчилися прозаїк Микола Яновський – гуцул із Івано-Франківська та російська поетеса Людмила Кудрявська – єврейка із Ужгорода.

Cеред курсантів у мене з’явились приятелі: бурятський поет Володимир Петонов, узбецька поетеса Халіма Худайбердиєва, казахський прозаїк Туленди Нурмухамедов,  поет-москвич родом із із Житомирщини Юрій Денисов,  коряцький поет Володимир Коянто (Косигін) та монгольський прозаїк Сандага. Двом останнім колегам я зробив переклади їхніх творів українською мовою, і вони навдивовижу швидко були опубліковані в «Літературній Україні», що надало мені неабиякого авторитету серед іноплемінного товариства, недарма колеги-росіяни поза очі прозвали мене ідеологом нацменів.

Проте їхнє великоруське «пхе» було для мене ні два, ні півтора! Про це може свідчити напівжартівливе послання до мене з нагоди мого дня народження ще одного мого друга-курсанта Анатолія Гриценка, гарного російського поета із Ростова-на Дону (там йому в дитинстві батько-вчитель часто читав Шевченкового «Кобзаря», і ця наука, видно, не пропала даром):

 ***
Не разглашу секрета,
так утверждая вдруг:
есть на Днепре поэты –
Шевченко и Марсюк.

Василь – из гарных хлопцев,
горяч его Пегас,
потомок запорожцев –
он штурмом взял Парнас.
21марта 1977 г.

Ще згадаю своїх молодших приятелів із України, які були тут студентами  літературного інституту: двох Ярославів – Павуляка і Довгана, а також Григорія Гарченка. З двома останніми я підтримую творчі зв’язки донині. А Григорій, до речі, якраз цими днями повідомив, що Дніпропетровська філія СПУ (за поданням журі) присудила мені літературну премію імені Олександри Кравченко-Девіль за мій роман «Донецька прелюдія».

Звісно, приємна звістка, бо я шаную талановиту творчість Олександри, і тим більше, що це моя перша  літературна премія, і зовсім несподівана для мене. Ні, брешу! Перша була мною отримана на конкурсі «Сонячні кларнети» при газеті «Молодь Черкащини ще на «заре туманной юности», а ця, бачте, вже на зорі туманної старості. Скромно, як бачите. Але ж не всім випадає носити золоті чи лаврові вінці. Правда, не всім носіям їх носити личить. А тепер ближче до основної теми!

Вряди-годи з’являвся в гуртожитку літінституту Тарас Мельничук, майбутній шевченківський лауреат, цікавий поет і бурхливої вдачі чоловік із Івано-Франківщини, який за дисидентство вже відбув чималий  в’язничний термін, а тепер начебто був студентом-заочником, і ми частенько у поетичному гурті чаювали з ним до пізньої ночі. Не раз гостював і жив у моїй окремій, як і у всіх літкурсантів, студентській кімнаті поет зі Львова Володимир Лучук, вирішуючи у Москві свої видавничі справи, а я був для нього тут своєрідним гідом.

Отож моїм землякам – колегам і друзям, які тісним гуртом проводжали мене на Україну після московської науки, я присвятив такий вірш.

***
НА НЕЗАБУДЬ
Тарасу Мельничуку, Ярославам Павуляку і Довгану

Я і не ждав, що проводжати
такий до мене прийде гурт,
та я готовий обійняти
сьогодні весь Літінститут,

весь інститут, всіх інституток,
але найперше — земляків.
Московські радощі і смуток
здамо не скоро ми в архів.

Товариші, не треба ґвалту!
Поставмо краще повну кварту,
немов світило, на столі!
Життя, можливо, тільки й варте
хвилинних втіх на цій землі.

Як жаль, що часу вже так мало,
як жаль — зібралися не всі,
хоч проводжати до вокзалу
і двох не вистачить таксі.

Хто не допив собі на сльози?
Я сліз не хочу від гостей.
Забудьмо грози і погрози —
за Україну, друзі, гей!

Хоча лани її далеко,
та вільний дух живе у нас,
її тополі і смереки
до слави кличуть повсякчас.

А хто байдужий тут до слави,
якщо у руки взяв перо!?
Чи ви, гуцули Ярослави?
Чи ти, з Полтавщини Петро?

А хто її вже має доста —
це ти, Тарасе Мельничук,
хоча здобув її не просто,
в тюрмі пройшовши курс наук.

Кому яка упала карта,
який над ким був ангел-спас…
А нам жінок згадати варто,
без них скучний би був Парнас!

В руках тримаючи синицю,
ми з неба ждали журавля,
хтось полюбив співученицю,
хтось Ахмадуліну — здаля…

Одній Поезії — мадонні
були ми вірні козаки.
Мій вірш прощальний на пероні
хай буде помахом руки!
10.11.1977 р.

А з Тарасом Мельничуком вже по роках ми неодноразово зустрічались у Києві. Його творчість стала вже відомою широкій громадськості, була удостоєна Шевченківської премії. Якраз в цей час ми востаннє зустрілись із ним в Ірпінському будинку творчості, жили навіть в сусідніх номерах.

Одного разу Тарас запросив мене на дружню вечірку, на якій мала бути і знайома йому жінка N., колишнє кохання його юності, на яке він і тепер покладав, як мені видавалось, свої чоловічі надії. Вона прийшла разом із подругою, була уважною, люб’язною, але не більше того.

Господар, вже зарослий патріаршою посивілою бородою, був по-юнацькому збуджений, захоплено читав свої вірші… Тільки жінки надовго не залишились, пішли, що дуже засмутило Тараса, і я довго нічим не міг втішити його захмелені сльози…

***
ПРАВЕДНИЙ ГРІШНИК
(Пам’яті Тараса Мельничука)

Я пам’ятаю зустрічі хмільні,
коли печаль тонула у вині,
а в серці пломенів козацький дух
і страх тікав у вікна, як недуг.

Найперше я в Москві його зустрів,
коли Тарас вертався з таборів,
востаннє чаркували в Ірпені,
коли він почувався на коні.

Поет картав розпусницю-добу,
а так любив веселу боротьбу!

Мабуть, вмирав – а в сивій бороді
ховалися смішинки молоді.
Згасають так блаженні і святі…
якщо таке можливе у житті,
щоб так із чаркою любилися святі!
04.11. 2003 р.

Щодо самого студіювання на Літературних курсах, то змістовні лекції і семінари були проведені нам про творчість Гоголя, Чехова, Пушкіна, Хемінгуея, Маркеса, Джойса. А поетичний семінар вів Алєксандр Мєжиров, який на першому ж занятті пафосно продекламував свій тоді відомий вірш «Коммунисты, вперёд!».  Правда, в роки розвалу СРСР він одним із перших московських піїтів злиняв до США на постійне проживання.

А було якось Мєжиров запропонував мені прочитати курсантам лекцію про Григорія Сковороду і, притишивши голос, хитренько підморгнув: «Покажите, что он Ваш, а то русские его уже присвоили себе…»

Моя лекція тоді перетворилась на своєрідний вечір вшанування нашого великого філософа із читанням його творів і слуханням  магнітофонних записів його пісень, бо на наш семінар заявились і літіститутські студенти, а ще якось потрапив Юрій Покальчук, письменник із Києва. Юрко спершу сприйняв мене за викладача Літінституту, бо після закінчення церемонії підійшов познайомитись і водночас попросив у мене протекції, аби його з нового навчального року зарахували на ВЛК, і я відвів його до декана заочного відділення інституту  Зайченка (ім’я забув), з яким я тоді товаришував, завжди спілкуючись рідною для обох мовою, аби він посприяв Юркові, до речі, зятеві Олеся Гончара.

Упом’яну ще цікаву творчу зустріч із поетесою Белою Ахмадуліною, яка одного разу із притаманною їй манірністю читала у нас на курсах свої оригінальні вірші, продовживши їх читання і в ресторані Центрального дому літераторів серед компанії моїх колег.

Пам’ятною стала також довга розмова із немолодим поетом Арсенієм Тарковським, який, між іншим, не раз торкався української теми (здається, родом був із Кіровоградщини)  і навіть розповів про одну свою цікаву пригоду, пов’язану із Нестором Махном.

Мені теж інколи доводилось виступати перед московською публікою, зокрема, в літературному об’єднанні (при Будинку культури ім.Горбунова), яким керував вже згаданий мною однокурсник Юрій Денисов.

Пригадую тут цікавий творчий вечір, присвячений пам’яті відомого українського поета-футуриста Михайля Семенка, де спогадами про нього поділився його колишній друг, один із найстаріших українських поетів-футуристів  Андрій Чужий, який мешкав у Москві, відбувши своє 20-річне ув’язнення. Тоді я ближче познайомився із ним, досить бадьорим і говірким, незважаючи на свої 78 літ.

Коли він довідався, що я прибився сюди із Черкас, то дуже зрадів і став мене розпитувати про Умань, звідки сам був родом. Запитав він також, як там поживає Надія Суровцева, чи знайомий я із цією великою страдницею. На жаль, я мало що міг розповісти про її життя-буття, а точніше, биття, бо тільки чув про неї від свого черкаського друга Андрія Хименка, теж колишнього довголітнього політв’язня. Тісний, бачте, світ, і особливо гулагівський!

А мій новий знайомець-поет  тут же подарував мені, написавши невпевненим почерком, свого жартівливого футуристського вірша, де зв’язав докупи і місяць на небі, і Семенка-птаха, і грішного мене. Одне слово – поет небуденний, і в нас мало знаний. На тому вечорі я прочитав присутнім, серед яких була і дочка М. Семенка, також вірш Андрія Чужого «Покохав горбату». Московська публіка сприйняла його схвально. Аби ще й київська братія колись почула свого старого стражденного поета!

Слід  мені, мабуть, також згадати творчі (і не тільки) екскурсії, на які нас літкурсантів водили-возили. Найперше, повели до мавзолею забальзамованого Леніна, куди дехто із наших пішов, а я «злиняв» у ГУМ (найбільший магазин держави), що був неподалік, у надії купити жіночі чобітки і відіслати дружині в Черкаси (за два роки так і не вдалось!), де за кожним товаром стояла черга не менша, ніж до мавзолею. Потім нас возили на екскурсію у підмосковні Горки, де цей паралізований «вождь світового пролетаріату» доживав не в якійсь там пролетарській халупі, а в розкішному  панському палаці із великим зимовим садом-оранжереєю. Владні «пролетарії» могли це собі дозволити!

Ще в пам’яті поїздка в Ясну Поляну до родинного гнізда великого письменника Лева Толстого. Показуючи графський будинок і завівши нас до просто обставленої кімнати, де жив відлюдькуватий у своїй сім’ї старий Лев, місцевий екскурсовод з ідіотською усмішкою повідомив присутнім: «А здесь Лев Николаевич был на пищевом и половом довольствии!..»  Коментувати не стану.

Приємною, хоч і довгою, була автобусна подорож на рязаньську батьківщину Сергія Єсеніна у село Константинове, де ми курсанти полюбувались не тільки хатою поета, а й приокськими далекими краєвидами. Контрастом до них були деякі сільські хати, біля яких не росло жодного деревця чи кущика. Запитав я зарослого бородою мужичка на колоді біля однієї з таких осель, чому не посадив ні яблуні, ні смородини, і почув у відповідь: «Да больно хлопотно…»  Далі розмовляти було не цікаво.

Курсантів ще балували регулярним демонструванням непоганих іноземних кінофільмів у невеликому кінозалі, недоступному для широкої публіки.

А одного разу із Миколою Яновським ми надумали провідати нашого земляка Петра Шелеста, недавнього керівника Компартії України, якого зняли з посади за національний ухил у політиці і забрали сюди до Москви на другорядні ролі. А тепер він був на пенсії, і жив у домі якраз напроти Літінституту, тільки через вузеньку вулицю. Взяли ми свої скромні книжечки, букет квітів, а ще пляшку шампанського (українського!) і спробували зайти у житловий будинок, але варта не впустила, незважаючи на наші пояснення. А коли ще й наступного дня ми спробували, то нас не тільки не пропустили, але на кілька годин затримали «хлопці в цивільному», довго з’ясовували, що ми за одні. А потім нас ще й пожурив ректор Літінституту, мовляв, куди ви темні провінціали лізете!? Що ж, це теж один із наших московських уроків.

У Центральному будинку літераторів (ЦДЛ) інколи проводились цікаві літературні вечори.

Одного разу (20 лютого 1976 року)  тут концертувала поетична команда із України, очолювана Борисом Олійником, якого всі поети-земляки аж до непристойності славословили за недавнє присудження йому  Державної премії СРСР. Ще й парочку вірнопідданих пісень на слова того ж Бориса проспівав теж приїжджий український поет-співак Віктор Женченко. Печально було чути зі сцени псевдопатріотичні, школярські вірші-звіти вже не юних земляків, за винятком  одного-двох виступів, зокрема, Дмитра Павличка, який прочитав свій сильний вірш про жінку, прикуту до скелі, та ще Ірина Жиленко подала свій гарний ліричний голос.

На цей вечір заявився і вже відомий нам поет Андрій Чужий, але його не запросили ні сказати своє поетичне слово, ні посидіти у президії на сцені, де красувалось чоловік із 30 людей, головним чином московських літературних чиновників і перекладачів на російську мову наших проворних поетів.

Сором брав за українську Музу! Та й по тому!

«Прощай, немытая Россия,
страна рабов, страна господ…»

А щоб завершити розповідь про московське студіювання на більш мажорній ноті, то подам короткий уривок із мого роману, власне, фінал-звернення до моїх колег і друзів по навчанню.

***
Минули московські уроки,
і доля розкидала нас.
Та попри кордони і роки
зібратися, друзі, нам час.

Я кличу на берег дніпровський
у першу столицю Русі,
забудемо страх свій холопський
і станемо рівними всі.
…………………………………………
Хто тужить іще за Москвою
з її скупуватим теплом?
«Завжди залишайся собою!» –
оце наш червоний диплом.

Лиш Музі були ми васали,
а часом тяглись до богем,
бо в євнухи йти не бажали
в комуністичний гарем.

Тоді ми були молодими,
не брали нас втома і хміль.
Якими шляхами крутими
пройшли ми, тамуючи біль!

Не всі з нас тепер знамениті,
не всі з нас сьогодні живі.
Були в нас щасливі миті
і в царствено гордій Москві.

Згадаймо покинутих подруг,
гуртожиток наш, як баркас…
Тепер в нас єдиний ворог —
безжально нестримний час.

Руйнує він гори, й держави,
і слави чиєїсь граніт.
Все ж вип’ємо, друзі, за славу —
по неї прийшли ми у світ!

Останню піднімемо чашу —
а очі чого це в сльозах? —
за зустріч наступну нашу,
напевно, уже в небесах!
07.10.2009 р.

Моє студіювання при Спілці

Повернувшись до Черкас, я спершу із півроку виконував обов’язки відповідального секретаря Черкаської письменницької організації, зовсім несподівано для мене, оскільки Микола Негода пішов у тривалу творчу відпустку (скажу по секрету: він поїхав на Прикарпаття гостювати до Ліди, свого першого юнацького кохання, а повернувся звідти з нею, вже довіку його дружиною).

А з травня 1978 року я став літконсультантом при філії СПУ, був також обраний головою обласного літературного об’єднання, що зобов’язувало мене підтримувати зв’язок із усіма літературно обдарованими авторами, а також керувати літературною студією при письменницькому осередку. Все це було мені до душі, і я охоче взявсь до роботи.

Але згодом несподівано письменники-партійці попросили мене бути ще й секретарем первинної парторганізіції, оскільки я щодня приходитиму до спілки на роботу, тому всім, в тому числі й райкому, буде легше підтримувати зі мною зв’язок, тим більше, що до нашого осередку ввійдуть і кілька комуністів із обласного Товариства книголюбів і з Фонду миру.

Отже, не мала баба клопоту, та купила порося! А моє порося було дуже не простим і занозистим, як виявилося.

До осередку письменників-партійців, до якого входили Федір Моргун, Микола Негода, Майя Фролова, Петро Линовицький і Костянтин Світличний влилося стільки ж по кількості і чиновників-комуністів із Товариства книголюбів. Не зайвим буде назвати цих колоритних членів: ось – Василь Іщенко, пенсіонер, недавній секретар одного із райкомів компартії на Львівщині (а його брат Микола у наші дні був  на дуже відповідальній роботі в ЦК КПУ); ось – Сухов, недавній полковник місцевого КДБ – неговіркий, з солдатською виправкою сивуватий чоловік; ось – Долматов, середніх років, недавній директор обласного драматичного театру, балакучий тип, який одного разу на зборах помпезно заявив : «А я, работая в театре, за год перевёл всю его работу на русский язык!» (Його дружина Зінаїда Пеленок  саме тоді була одним із секретарів міськкому КПУ); ось – Морозов, моложавий тип, непевного роду своїх колишніх занять; ось – Зайцев, вже літній керівник обласного Фонду миру, в минулому працівник ЦК КПУ. І, здається, вже всі, слава Богу!

Мої секретарські обов’язки зводились переважним чином до того, щоб щомісяця збирати партвнески і скликати партійні збори, на яких в основному зачитувались різні напучувальні постанови і рішення, які градом сипались на наші голови із владних партійних верхів, починаючи від Соснівського райкому і кінчаючи ЦК КПУ та ЦК КПРС.

 

***
СВИСТ
Щомісяця партзбори,
а також партнавчання,
а ще гучні наради,
і з’їзди, з’їзди, з’їзди…
Вся паровозна пара – у свисток!
1980 р.

Одного разу, правда, на партзборах  дехто було задумав по повній програмі, як то мовиться, розправитись із Петром Линовицьким за аморальну поведінку , зокрема, в своїй сім’ї (чи під час розлучення, призабув я), але я не дав здійснити цей задум, сказавши, що Петро збирається виїздити до Києва, і нам тут не годиться на ньому ставити своє тавро.

Іще повідомлю про один зовні начебто дрібний, але по суті значимий, факт із компартійного минулого нашого письменницького осередку, що  красномовно свідчить, взагалі, про ідеологічну атмосферу в суспільстві.

У спілчанському кабінеті, де стояв солідний (буквою Т) робочий стіл М. Негоди (а мій столик тулився біля кабінетних дверей), висів на видному місці портрет Тараса Шевченка під гарно вишитим рушником, а на книжковій шафі стояв непоказний портрет Леніна. Хоч це непокоїло декого із партійців-книголюбів, але все залишалось незмінним навіть після того, як Негоді пару разів телефонував Григорій Суховершко – всевладний другий секретар обкому КПУ, мовляв, що ви там у себе не можете вирішити питання із рушником – комуністи ж, мовляв, непокояться, сигналізують…

Одного разу, зайшовши до кабінету, я побачив, що рушник над портретом Тараса зник. Негода мені пояснив, що недавно приходив сам Суховершко і власноручно зняв, і портрет Леніна наказав зняти з шафи, бо, мовляв, щось воно не так.

Між іншим, на одній із багатолюдних нарад в обкомі партії, куди був викликаний і аз грішний, Г. Суховершко доповів присутнім про успіхи у боротьбі партії з релігійними віруваннями та церквою, про те, що на Черкащині православні християни складають вже тільки 5% від усього населення, а сектанти – і того менше.

І він привів такий успішний приклад боротьби: в одному із сіл, де не було церковного храму, селяни відправляли обряди у звичайній селянській хаті, а для того, щоб вона висотою була трохи схожою на храм, попросили дозволу у властей, щоб трохи перебудувати хату і зробити хоч на один метр вищою. Коли їм у цьому відмовили, то хитрі християни трохи підкопали в хаті підлогу, підвищивши в ній таким чином своє небо і розмалювавши стелю різними біблійними картинками. Дійшло це до обласного начальства, яке суворо заборонило таке самоуправство і змусило селян засипати підлогу, піднявши її до первинного стану.

«Ось бачите, до яких хитрощів вдається церква, щоб впливати на свідомість радянських людей?!» – наголосив товариш Суховершко, і завершив своє вагоме повідомлення перед кількома сотнями освіченої публіки: «А ми все бачимо і все знаємо!»

Ось під такою пильною опікою «рідної» партії нам доводилось жити, щось своє писати і піклуватись про літературну молодь.

З певною обережністю я мав поводитись і з Миколою Негодою, особливо, у розмовах на суспільно-політичні теми, бо він, ще в підліткові роки увійшовши в роль юного партизана-месника, не вийшов із неї повністю і під час нашої спільної роботи у письменницькій організації. Одного разу, знаючи про мою тісну дружбу з Андрієм Хименком (напевно, від «компетентного органу»), Микола запитав у мене, чи я знаю, хто такий Андрій Чорний, на що я відповів, що не знаю, хоч і знав про це із уст саме тієї людини, яка колись носила цей псевдонім. Тоді М. Негода пояснив мені, що під цим іменем друкував свої вірші Андрій Хименко у черкаській газеті під час німецької окупації, і закінчив своє повідомлення словами: «Я його розстріляв би на місці, якби був зустрів у ті роки!»

А я собі подумав: «Стережися і ти, Василю!»

Андрій Іванович мені якось розповідав про це і навіть прочитав кілька віршів і байок, тоді опублікованих, в яких не було помітно якоїсь антирадянщини, а в завуальованій формі виражався біль за свою Вітчизну, за яку б’ються два міжнародні хижаки. Як там не було, а за це Хименко вже відсидів десять років у радянському концентраційному таборі. (А із подібного закладу не повернувся невинно там замордований мій батько, теж Андрій Іванович).

Згодом Негода дав мені товстий рукопис віршованого роману «Анти»  Андрія Хименка, пояснивши, що автор заніс йому прочитати (мені одразу подумалось, що не від добра, мабуть!), і що це мушу зробити я, та ще й написати розгорнуту рецензію, хоч нікому подібних рецензій я за час роботи, здається, не писав. Треба, то треба!

Я знав, що за Хименка в цей час (1981–1982-й роки) дуже круто взялось КДБ, конфіскувало не тільки його рукописи, а навіть друкарську машинку, папір, копірку.  А із Києва до нашої Спілки тоді ж навідався працівник ЦК КПУ, він же й письменник – Микола Ілляш, і вів якісь довгі приватні розмови з Негодою (я здогадувався, що про А. Хименка, а заодно, може, і про мене). А щодо «Антів», то я написав об’єктивний і цілком позитивний відгук, відзначивши тільки окремі недоліки у побудові сюжету твору.  Правда, ніяких зауважень від Негоди про виконану мною роботу я не отримав. Кому він ще показував мою рецензію, крім А. Хименка, я не знаю, хоч здогадуюсь, кому.

А між іншим, рукопис «Антів» разом із моєю рецензією Андрій Іванович вже через десяток років прислав директору видавництва «Веселка» (кінець 1990 чи початок 1991 років) із проханням видати, і тут вони знову  потрапили мені на очі. Чим це закінчилось, читач знає, бо я вже писав раніше.

Але додам іще один вагомий факт. Десь влітку 1991 року до мене у «Веселку» приїхав Андрій Хименко, і ми зайшли до Я. Гояна, щоб прояснити перспективу видання цих же «Антів». Розмова вийшла начебто приємна, але наступні дії директора – дуже неприємними, про що вже йшлося. Приїзд черкаського друга вразив мене з іншої причини.

Андрій Іванович тоді мені весело повідомив, що КДБ повернуло йому всі рукописи, книжки, друкарську машинку, і більше того. Недавно слідчі з’явились до нього додому із цілими томами його слідчої справи і заявили, що слідство над ним закрито за відсутністю складу злочину, і дали на ознайомлення купу паперів за багато років – заяви, протоколи допитів, доноси добре знайомих людей і малознайомих… Коротше, Хименко у присутності оперів все продивився, не за одну, звісно, годину, дивуючись часом, як приязні з ним люди писали «органам» на нього різні наклепи і брехні, або переповідали його чесні, але на той час крамольні, думки і слова.

Закінчилось це тим, що опери на знак того, що справу закрито, запропонували всі ці слідчі матеріали тут же спалити у присутності Хименка, у нього ж на городі, де він, між іншим,  ховав у закопах свої твори, а щось, може, і тоді ще було закопаним.

«І все згоріло!» – усміхнувся мій старий друг, і побачивши, що я  спохмурнів, запитав, у чому річ. Я трохи оговтався і пояснив, що це так по-єзуїтському КДБ, відчуваючи запах смаленого, тепер замітає сліди своїх злочинів, і що тільки за спалення цієї слідчої справи не одного службовця треба було б віддавати під суд, а спалені папери були б вагомими свідками.

Андрій Іванович не сподівався від мене такої реакції. Нам обом було трохи ніяково. Він поїхав, ще деякий час напружено творчо працював, а потім дуже розхворівся і під кінець року (після референдуму про державну незалежність України) його не стало.

І все ж один із документів, тоді спалених, зберігся. Зберігається в мене. Історія його появи така.

В жовтні 1983 року до мене на роботу у Спілку з’явився майор КДБ Рудас (так мені представився) і влаштував довгий допит щодо моїх стосунків із Андрієм Хименком. Ідучи, він залишив мені стандартний бланк своєї контори із вимогою коротко викласти тут мої відповіді на його запитання, а він згодом знову зайде і забере. Я під копірку написав це російською мовою, бо саме на ній був бланк КДБ, і службовець КДБ так порадив, але копію своєї записки таємно оставив собі. Між іншим я її дав потім прочитати в себе вдома Андрію Івановичу, який невдовзі навідався до мене і розповів, що в нього «контора глибокого буріння» конфіскувала все написане ним.

Я подаю документ повністю, може, когось із читачів зацікавить:

«25 октября 1983 года. Черкассы.
Марсюк Василий Андреевич, 1938 г.р., украинец, член КПСС, родился в гор. Марьинке, Донецкой обл., УССР,
образование – высшее, учитель истории, поэт, женат,
литературный консультант, председатель областного литературного объединения при Черкасском отделении Союза писателей,
номер паспорта (вказано), проживает в гор. Черкассы Украинской ССР, ул. Шевченко, 325, кв. 33.

  По существу заданных мне вопросов объясняю следующее:
с жителем гор. Черкассы Хименком Андреем Ивановичем познакомился я в конце 1960-х годов. Редкие встречи с ним имели литературный характер.
  В начале 1970-х годов он дал мне для ознакомления своё объёмное литературное произведение в прозе о кошевом Запорожской Сечи Иване Сирко, о котором (о произведении) я по мере чтения высказывал свои устные замечания.
  В конце 1970-х годов Хименко А. И. попросил меня (через Миколу Негоду) прорецензировать также своё другое объёмное произведение в стихах «Анты» ( о событиях 3 – 5 веков в Поднепровье), на которое я, как лит. консультант, дал письменную рецензию.
  Разговоров, которые могли бы иметь правовые последствия, Хименко А. И. со мной не вёл.
  Его интересовали вопросы публикации в республиканских издательствах своих названных уже произведений. В этой связи он называл, помнится, имена писателей, к которым он обращался за помощью и содействием, в частности: Олесь Гончар, Юрий Мушкетик, Павло Загребельный, Борис Комар.
  О том, что Хименко А. И. писал произведения, противоречащие советской действительности, мне не было известно, и, понятно, что я их не читал и в своём распоряжении не имел и не имею.

  По роду своей работы мне постоянно приходится иметь дело с начинающими авторами разных возрастов и подготовки, которые стремятся наладить со мной (да и с другими писателями) не только деловое, но и личное знакомство, надеясь на то, что это поможет им проложить путь в литературу, путь к изданию своих произведений.

  Во всех случаях, в меру своей профессиональной подготовки, я давал и даю объективную оценку этих литературных произведений, невзирая на общественное положение и личное расположение ко мне их авторов. Это относится и к Хименко А. И., о котором майор тов. Рудас вёл со мной беседу и задавал вопросы.

Подпись – В. Марсюк »

Не все написане, бачте, згоряє! Навіть коли його спалюють.
Всього було, було й таке…

***
            Андрію Хименку

І сад родив у нього рясно,
і не один водився друг,
і жнив діждав, та сили згасли –
і відлетів козацький дух.

О, скільки літ той дух гасили
тюремні мури там і тут,
а Бог живив джерельні сили,
живив його писемний труд.

Ще тільки засвіти свободи
над рідним краєм зайнялись,
ще не розбіглися заброди,
що з нього кров пили колись,

а він пішов у землю-неньку,
щоб слухать трави степові,
щоб розказати Симоненку
про все, про що мовчать живі.

А я пригадую розмови,
мені дорожчі всіх скарбниць,
коли злітали в нього брови
над карим полум’ям зіниць.

На крилах духу теж злітав я –
донецький хлопець-відчайдух.
Пішов, укрився різнотрав’ям
духовний вчитель мій і друг.

Такого друга не здобути
нічим у світі – це судьба!
Такої дружби не забути,
хіба що смерть мене зруба.

Вночі прислухаюся часом
і вчую попри далечінь,
як над могилою в Черкасах
копитом б’є самотній кінь.
1996 р.

Але повернімось до моєї студії! Заради справедливості я відзначу, що Микола Негода прискіпливо не втручався у мої робочі справи, не підкреслював своєї службової вищості чи творчої переваги. Я також не сунув носа у його справи, хоч при необхідності, звісно, радився з ним.  Одне слово, я був вільний у своїх трудових діях. І це вже немало у багаторічному спілкуванні двох творчих людей, об’єднаних одним службовим кабінетом.

А молодь, особливо, студентська й учнівська, а також зрілі вже початківці тягнулись до очолюваної мною студії. На перших заняттях, які спершу проводились  частіше, а потім щомісяця, я акцентував увагу студійців на теоретичних питаннях, зокрема, розповів про поетичну мініатюру, про художній образ у поезії, хоч про уроки майстерності йшлося на кожному студійному засіданні. Найчастіше на студії йшли обговорення творчості авторів, інколи в них брали участь письменники Федір Моргун, Микола Негода, Майя Фролова, Костянтин Світличний, який згодом сам очолив літстудію при молодіжній газеті, хоч деякі початківці були нашими спільними, бо відвідували обидві студії.

Обговоренням творчості студія не обмежувалась, а нерідко організовувала виступи молодих авторів у школах, у гуртожитках підприємств, на різних урочистих громадських зібраннях. Вірші студійців рекомендувались газеті «Черкаська правда», де час від часу виходила літературна сторінка «Дніпрові зорі». Спільно із обкомом комсомолу щорічно проводились семінари творчої молоді, на які запрошувались майже всі члени обласного літературного об’єднання, і дехто із них брав участь у щорічному літературно-мистецькому святі «Поетичний жовтень», а із запровадженням Шевченківського свята «В сім’ї вольній, новій» – і в ньому.

До речі, появі цього свята посприяла поїздка групи черкаських літераторів на творчий звіт до Москви. Перед поїздкою з нами зустрівся Іван Лутак – Перший секретар обкому КПУ, який сказав нам прямо: «Де б ви в Москві не побували, з ким би не зустрілись, скрізь підіймайте питання про необхідність запровадження в нас шевченківського свята. Боятись вам нічого – звання письменника у вас ніхто не відбере!» Хоч для повноти образу І. Лутака не зайве буде також нагадати слова, сказані ним офіційно невдовзі після призначення до черкаської області: «Продовольства в наших магазинах має бути не більше, ніж у містах Поволжя чи на Уралі». Тож про самого секретаря обкому в нашому місті почала гуляти така приповідка, складена одним із нас, хто носив звання письменника:

«Були у Черкасах і масло, і м’ясо – а прислали Лутака, то не стало й молока!»

А ми у Москві справді створили деякий розголос про необхідність вшанування великого Тараса, перебуваючи і в Спілці письменників, і в редакціях «Литературной газеты» та інших видань, виступаючи перед багатолюдними колективами деяких підприємств. І вже наступного року Черкащина  приймала перших гостей Шевченківського свята, яке згодом набуло статусу міжнародного.

Це все згадки про загальні справи, публічні заходи, проте головне все ж – радість творчого спілкування з товаришами, з колегами по перу, відчуття дружньої руки і серця, як це голосно не звучить.

Ну, як не подякувати своїй же пам’яті, що тримає в собі багато приємних облич моїх молодих товаришів, їхні очі, рухи рук, і світло їхніх поетичних рядків! Так вийшло, що абсолютна більшість моїх друзів по студії були поетами.

Переді мною не рідко з’являється образ трохи саркастично усміхненого Анатолія Горбівненка, і приходять на згадку рядки його гумористичного вірша «Билим п’є, бо в Билима гроші є».  А він не забув і мене, коли впорядковував  гарно видану «Антологію гумору Черкащини», включивши до неї ряд моїх гуморесок і сатир. А поруч із Анатолієм до мене приязно усміхається смілянець Володимир Ткаченко, мій давній знайомець, теж гуморист за творчим покликанням.

А темпераментний смілянець Василь П’ятун-Діброва колись із хвилюванням приніс мені свою поему «Юрова гора», яку я, трохи підправивши, одразу відрекомендував газеті «Черкаська правда», щоправда, публікації ми так і не діждались, хоч я не раз нагадував про неї працівникам газети.

Вже пізніше я, будучи у дорозі, присвятив вірш своїм колишнім студійцям-смілянцям:

 ***

Знову станція Шевченка,
знову Сміла вирина…
Ех, гукнути б здалеченька
Горбівненка й П’ятуна!

Як вам тут живеться, друзі?
Чи навідує ще вас
добре знаний в цій окрузі
незагнузданий Пегас?

З ним долати легше біди,
навіть старість не страшна.
Не вдалося знов зустріти
Горбівненка й П’ятуна.

Лиш на білому пероні
хтось із снігом на плечі
теплим помахом долоні
привітав мене вночі.

Буду згадувать до ранку
під колісний перестук
незнайому черкащанку,
наче Музу всіх розлук!
1996 р.

У спогад приходить ще один Ткаченко, Сергій, зі своїм ще юнацьким поетичним образом: «А на голові в місяця оселедець світиться». Колись ми з Миколою Негодою, перебуваючи кілька днів у селі Шевченковому (вивчали можливість розвитку тут гончарної справи), пішли рано вранці під керівництвом Сергія рибалити на ставок. До полудня нічого так і не впіймали, зате уволю наговорились про шевченківські місця і так само добре посмакували смаженою качкою, яку Сергій захопив із собою під тиском своєї матусі. Як бачимо, дух і матерія часом бувають у гармонії!

Згадуються і студенти педінституту  Валентина Призва, скромна дівчина зі своїми віршами для дітей, і Василь Пахаренко, здібний і вдумливий хлопець із Червоної Слободи, якому літстудія дала рекомендацію для вступу до педінституту, де він зараз, принагідно додамо, викладає українську літературу, маючи наукове звання доктора філології і численні літературні публікації.

Таку ж рекомендаційну послугу при вступі до Київського шевченківського університету ми надали і юній поетесі Людмилі Джулай, тоді ще старшокласниці, яку ми вже брали на виступи перед солідною аудиторією навіть у найбільшому в Черкасах Будинку культури хіміків. Тоненьке, як вербова гілочка, дівча впевнено читало свій вірш «Одна з п’ятнадцяти пелюсток – Україна». А зараз я маю кілька її поетичних книжок із міцними віршами і просвітлено читаю ліричний роман її непростого життя, її творчої душі. Тепер Людмила трудиться на місцевому телебаченні і робить такі майстерні програми про літераторів і митців, які рідко побачиш навіть на центральних телеканалах.

Ще в студентські Людині роки я присвятив їй такий чуттєвий вірш, дещо сміливий, якщо зважати на наші чисто духовні стосунки:

***
Все не нове мені у світі,
крім тебе, дівчино гнучка.
Між нами є співучі ниті,
але нема до них смичка.

Льодами літ іще не скута
моя душа — рухлива ртуть…
Тримають нас незримі пута,
які повстанці тільки рвуть.

Коли ж повстать не стане сили,
маленьку втіху маю все ж:
ти на мою просту могилу
свій карий погляд принесеш.

Хто почуття свої цінує,
шукає в іншому святе…
Твої підошви поцілує
трава, що з мене проросте.
1983 р.

А Григорій Білоус одного разу в зливу і грозу прибився до мене додому зі свіжою своєю поемою «Григорій Сковорода» і так натхненно читав мені розділ про «сковородинську» грозу в поемі якраз під реальні спалахи блискавок за моїм вікном, що мені досі пам’ятаються рядки дуже вдалого твору і його натхненний автор.  Ми підтримували творче спілкування і після мого від’їзду до Києва, обмінювались своїми виданими книжками, я написав теплі слова про його «Рудоман». По-юнацькому замріяно Григорій неодноразово розповідав мені про задум видати книжку «Столітники», куди мали увійти віршовані поеми-повісті про Григорія Сковороду, Тараса Шевченка і Василя Стуса. Дві перші із них я вже читав у періодиці, а твір про Стуса – тільки уривки з нього. Не знаю, чи встиг мій друг за життя видати свою омріяну книгу. У кожного літератора є своя головна книга життя.

Доброю згадкою  про наше спілкування є мій вірш-лист, посланий Г. Білоусу.

***
Лист прилетів від Григорія
з милого міста Черкас.
Тут моя справжня історія,
тут мій коронний час.

Тут я не був Іудою,
хоч і пророком не став.
Так уже більше не буду я
інші любити міста!

Серед хімічних випарів,
біля зацвілих вод –
тут мені взнати випало,
хто є мій давній народ.

Щось мені, мабуть, пороблено:
чом би я так полюбив
цю Україну пригноблену,
цих напівсонних рабів?

Що це зі мною сповідником?
Друзів забув я невже?
Цей, бач, згадав про самітника,
інший в могилі уже.

Ось яка, браття, історія!
Ось мій теперішній час.
Лист прилетів від Григорія –
біла пташина з Черкас.
04.03. 1992 р.

   Тоді вже на студії демонстрував свій хист молодий поет, він же й студент педінституту Володимир Гаптар, який був моїм знайомим ще із зовсім юних літ, коли я навідувався до його батька Максима у село Орловець, до їхньої хати понад самим шляхом із Черкас на Київ. А з армії Володя навіть  свої хвацькі фото мені присилав. Зростаючи як поет, він у Києві став відомим журналістом, очолював патріотичну газету «Українське слово», де широко пропагував творчість українських письменників, де опублікував і добірку моїх віршів.

Відвідував студію і студент Сергій Левченко, осяюючи товаришів виразними поетичними очима. Згодом він став членом Спілки письменників і свої книжки видавав, і книжки інших авторів, займаючись видавничою справою.

Прибивався на студію і рухливий студент із педінституту узбек Казі Кусанов (якщо не помиляюсь у точності його імені). Незалежно тримався Ян Марцинкевич, цікавий молодий російськомовний поет і оригінальний художник.

Блакитними очима осявала всіх робітниця Лариса Конопелько, авторка відвертих ліричних віршів, кілька із них вона присвятила мені, а я, щоб не залишитись у боргу, віддячив їй таким своїм.

***
Ми зустрілись. Така подія.
Пізно зважувать «проти» і «за».
Я — не вітер, а ти не завія,
це зустріла сльозу сльоза.

Серце любляче рідко бреше,
і до болю відверта ти.
Може, вкупі воно і легше
по щоці України текти.
1982 р.

Заглядали до студії і трохи старші за віком автори, як ось Борис Воєводченко, відомий місцевий журналіст, який писав свій прозовий твір «Дебаркадер», читав нам уривки з нього, але писав так повільно, що я не знаю, чи хоч тепер вже закінчив. З ним за компанію заявлявся і молодий поет Віталій Близнюк, який тепер вже давно живучи у Києві і видавши цілий ряд книжок для дітей, років зо два тому попросив у мене рекомендацію для вступу до Спілки письменників, і зараз є її членом.

Часто читала свої російські вірші Олена Лєонова, деякі з них у моєму перекладі українською публікувались у місцевій газеті.

Постійно підтримував творчий зв’язок зі студією  прозаїк Микола Шапошник, з яким я подружився і навіть покумався. Ми із ним не раз вибирались до Холодного Яру не тільки з ідейних міркувань, а й позбирати білих грибів, що намацали в одній затишній місцині, котру з нами освоювала і Миколина дружина Люда Тараненко, яка згодом стала керувати не тільки Миколою, а і всією черкаською письменницькою братією, будучи обраною відповідальним секретарем осередку, а потім ще й секретарем Правління всієї Спілки письменників України. Ось із якою владною Музою мені випало збирати холодноярські боровики! Пізніше це поетичне враження ляже в основу мого вірша-згадки.

***
Туман розливсь, як мідний купорос…
І косогір синіє, і дорога,
і пізні квіти з назвою «мороз»
синіють теж від хвіртки до порога.

Село в яру скучає без новин,
прив’язане дорогою до світу:
один кінець веде на Чигирин,
а другий — до Мотрониного скиту.

Холодноярська осінь. Ще одна
у пам’яті записана сторінка:
і ця діброва тиха і грибна,
і поряд молода зі мною жінка.

А білий день стоїть, як боровик,
рудим брилем вітаючи людину,
і видуває вітер-верховик
туман з ярів на тясминську долину.

Дубове листя пахне, як наркоз,
а сонце вже освічує поволі
і яр, і квіти з назвою «мороз»,
мене і жінку із очима долі.
04.12.1999 р.

По дорозі додому заїздили ми з Миколою Шапошником у його рідне село Леськи, де він народився у після-голодоморний  рік від своєї виснаженої матері, маючи всього один кілограм ваги. А чоловіком виріс товариським, енергійним. Недарма згодом він очолив нашу скромну профспілку і займався здебільшого «вибиванням» і розподілом між письменниками передплатних видань літературної класики, що на той час була великим дефіцитом. Були дефіцитом також друкарський папір і копірка, які придбати можна було завдяки турботі Миколи.

Тривалий час також продовжувалось моє творче спілкування із прозаїком Андрієм Поліщуком, редактором  тальнівської газети, якому я допоміг, вже працюючи в київському видавництві «Веселка», видати повість про юного партизана. Зараз я не знаю, як склалась його подальша літературна доля. Звісно, рутинна журналістська робота не дуже сприяє успіхам у красному письменстві. Це доля не одного журналіста, який подавав добрі надії у літературній творчості.

Одного разу прибився до мене у Спілку кремезний юнак Володимир Цибулько із десятком своїх віршів. Познайомились ближче: хлопець із Хмільної на Канівщині, вчиться чи то в технікумі, чи то в техучилищі, прочитав мені свої твори – свіжі, задерикуваті, з певними неоковирностями, але по них було видно, що хлопець здібний. Порадив йому занести свої вірші з моєю рекомендацією до «Молоді Черкащини», а ще порадив у Києві відвідувати якусь літстудію – є і при журналі Дніпро, і при молодіжних газетах, та й у Спілці є кабінет молодого автора. Володимир відповів, що буває на київських студіях, а оце захотів і від земляків  почути думку про свої твори. Розстались ми взаємно задоволеними.

А менш як за десять років на з’їзді Спілки письменників на трибуну вийшов мій знайомий Цибулько зі зверненням до делегатів, і першими його словами були: «Неповажні інваліди творчої праці, ви ось зібрались тут…» – і молодика понесло, понесло!.. Вискочив, наче сірко з конопель!  У перерві, випадково здибавши збудженого Володимира, я нагадав йому, як він ще недавно приходив до мене, тепер вже «інваліда творчої праці», питати ума зі своїми віршатами, на що він тільки роздратовано відповів: «Е, коли то було!»

А згодом ще пішов потужний рекламний  розголос, що Цибулько видав книжку віршів. Тримав я її в руках – ефектно розмальована, велика за форматом, з цікавими віршами, але щоб здивуватись: «Ах!!» – я не здивувався.

Незабаром здивувався з іншої нагоди: у скрутний економічний час і для людей, і для юної ще держави знову голосно Києвом пролунало: «У-у-у! Цибулько відзначатиме свій ювілей (чи якусь там річницю), бенкетуючи разом з гостями на великому теплоході, найнятому для плавання святкової компанії із Києва до Канева і назад». Хтось же вельможний дав на це гроші! Як тут не пригадати тичинівське: «Ростимо ж ми – гей!»?

Інколи приходили до Спілки консультуватись автори іншого ґатунку, як ось метушливий чоловічок, який приніс вже такі паскудні віршовані рядки, що прославляли Леоніда Брєжнєва і його липові книжечки, що хотілось плюнути і витурити автора в шию, або висловити свої політичні погляди щодо бутафорного генерального секретаря, на що очевидно й розраховував невідомий «поет» з «відомої» контори. Тому я тільки спитав у підозрілого автора майже пошепки: «А Ви комусь вже показували свою писанину?» І прямо дивлячись у його збляклі очі, порадив, щоб нікому і не показував, бо люди всякі бувають… А за ці твори його можуть навіть посадити, бо про таку велику людину так незугарно писати – злочинно. І такий автор бочком-бочком зникав, розчарований явно не стільки моєю гострою рецензією, як тим, що не вдалось витягти мене на політичну відвертість – не розколов, бач, замаскованого ярого націоналіста.

Хай мені вже вибачать мої колишні товариші-друзі, кого я не зміг згадати добрим словом у своєму спогаді, обмеженому певними обсяговими рамками. Головне, що ми були свого часу поруч і дихали одним поетичним повітрям!

***
Черкаси. Зійдемось докупи,
забувши ляк і переляк,
щоб під сопілку Вовкотруба
щось заспівати про байрак.

В низькій хатині біля груби
не тісно нам, бо як брати.
Борис Кабак все гладить чуба
такого, як в Сковороди.

Вахній стовбурчить чорні вуса
з козацьким блиском на очах,
а я до пічки все горнуся,
аби вогонь в ній не зачах.

Помислимо, як далі жити,
достойно щоб і без тюрми.
Її не страшно. Тільки ж діти…
Та й молоді ще зовсім ми.

Когось там в Києві забрали,
і нас тут КДБ пасе.
Щоб тільки вижити – нам мало,
бо власна совість загризе.

Товариш грає на сопілці,
а я гострю у серці ніж…
Зима. Хатина у Дахнівці.
Сніг все замів. Остався вірш.

Немало моїх студійців ставши відомими письменниками або журналістами, продовжують кохатись у художній творчості. Мені приємно зустрічати їхні імена на сторінках газет і журналів, чи на телеекранах, а ще дорожче – тримати у руках їхні книжки і з радістю відчувати, що літератор відбувся, що слово його повнозерне і вагоме, і що мої скромні уроки також цьому прислужилися. Одне слово, вчитись нікому і ніколи не пізно, була б охота, і було б у кого.

Талант талантом, але без засвоєння теоретичних знань і  без творчого середовища, особливо у молоді літа, навіть талановита від природи людина може завершити свій творчий шлях не сяючим всіма гранями діамантом, а неограненим осколком алмазу.

Слід би ще розповісти про  студіювання, а також про моє творче середовище у Києві, але розповідь могла б вийти задовгою. Обмежусь тільки загальним враженням від засідань творчих об’єднань поетів, а ще – сатириків і гумористів, які я раніш відвідував. Зібрання тут носять здебільшого парадний характер: захвалювальні презентації нових книжок із обов’язковими фуршетами, відзначення ювілеїв, висунення авторів на літературні премії, до яких має причетність СПУ, ну, і відзначення їх новоспеченими лауреатами.

Критики і справжньої оцінки творів тут майже немає, а без них немає справжнього духу творчої змагальності авторів. Когорта відоміших молодших поетів і прозаїків, які знайшли шлях до читача і вже утвердились у літературі, не виключаючи різні рекламні трюки, живе своїм творчим життям, відірваним від заходів, які проводяться у Спілці письменників. Друзі тут у мене є, але їх не густо. Та й коли їх було густо!?  Та й коли їх було густо!? Тепер ще й Інтернет забрав живе спілкування.    Але одна дружба цвіте, як пізня хризантема, хоч почалась у ранній поетичній молодості, коли двоє поетів, ще особисто не знайомих, вітали одне одного з виходом перших своїх книжок-метеликів. Це я про Павла Щегельського. А «на склоне лет своих суровых» наша дружба набула нової якості: Павло став видавцем моїх найновіших книжок, при тому кмітливим, проникливим. Спілкування з ним ще й повчальне, воно зміцнює мою мужність у самотності. Ось, наприклад, він, який не обходиться без інвалідського візка навіть у своїй квартирі, сьогодні провідав мене на своєму авто, яке здатний водити лиш однією рукою… Посиділи в його машині, полюбувались, як облітає кленове листя, наче наші літа, плинні дні…

А втім не так і самотньо у  нашому літературному королівстві!

Варто ще розповісти про теперішню мою роботу з творчою молоддю. З 2015 року почав діяти всеукраїнський конкурс «Ми –діти твої, Україно», до якого залучаються діти – школярі 8 – 11 класів. Конкурс проводиться газетою «Кримська світлиця», незважаючи на те, що з часу окупації Криму вона виходить в електронному варіанті. Конкурс носить ім’я поета Данила Кононенка, колишнього працівника «Кримської свтілиці», який започаткував його і багато років проводив тільки для кримських дітей. І ось вже кілька останніх років цей захід став всеукраїнським, до нього залучаюся діти з різних міст і сіл України, включаючи й Крим. Мені випала честь бути головою журі конкурсу, прийнявши своєрідну естафету від Данила Кононенка, мого давнього творчого друга   А до честі  додалась і клопітка робота: читати та оцінювати значну кількість дитячих віршів і прозаїчних творів.

Звісно, до цієї роботи залучені й інші молодші літературні екзаменатори, а також члени оргкомітету Віктор Качула, редактор газети, і Олександр Польченко, модератор

вручення нагород юним переможцям конкурсу на урочистому зібранні, яке традиційно проводиться щороку на Великдень у Київському театрі на Подолі. За наслідками конкурсу щорічно видається збірник творів лауреатів-початківців.

Начебто це прозаїчна робота, але  вона приносить мені радість спілкування з літературними паростками, як опікування молодим своїм садом і чекання від нього майбутніх плодів.

***

ДО ДРУЗІВ РАННЬОГО ЦВІТІННЯ
(Переможцям дитячого конкурсу)

Яка печаль!
Розквітлі абрикоси у мене під вікном
прибив нічний мороз.
О юні друзі! І таланти ваші
хай передчасний холод не приб’є!
04. 2017 р.

Оглядаючись на роки моєї скромної літературної праці, моїх студій, я без сумніву вважаю, що найвагоміші творчі уроки мені дав шевченківський край і творчі люди, з якими тут звела мене доля. Чомусь вони вчили мене, чомусь я їх учив…

І сьогодення дарує мені нових друзів, як ось Володимир Поліщук, відомий вчений-літературознавець, професор, автор життєписів багатьох класиків української літератури, який, між іншим, написав змістовну передмову і до двотомника моїх вибраних творів, що я сприймаю за велику честь.

Отже, Черкащина – в мені, а я – в ній. Тому сміливо називаю її своєю кращою, хоч і строгою, Вчителькою і без перебільшення –  своєю духовною Вітчизною. Про це і мій вірш.

***
БІЛИЙ  ДІМ  НАД  ДНІПРОМ

Знов гукнула мене незабутня адреса:
білий дім над Дніпром біля самого плеса,
де намисто тополь попід берегом правим,
а над лівим здіймається сонце, як пава,

де вітрильник легкий пише лист по воді,
може, пише мені у літа молоді,
молодому мені в голубому маю…
Не пиши, не пиши, я ж бо рядом стою!

Молодого мене вже в тім світі нема,
це ім’я ще звучить, тільки згадка сама.
Не пиши по воді білокрилим пером —
тут мене впізнає лиш обрив над Дніпром,

лиш незламна сосна над обривом одна,
лиш за довгим мостом голуба далина.
Ось і все, ось і все, що не змила вода,
ось і вся моя рань і цвітінь молода.

Де ви, друзі мої? Де наш клин? Де пісні?
Де вечірній вогонь у гаю навесні?
Все спливло, як льоди при скресанні ріки,
як спливли тут роки, як спливли тут віки…
Ну, помріяли трохи і далі ходім —
хай біліє над плесом немеркнучий дім!

21.03. – 21.06. 2016 р., Київ